26 Квітня 2017
З року в рік, навесні, коли відтає земля і починаються господарські та польові роботи, друга Світова війна, що відгриміла понад 70 років тому, продовжує нагадувати про себе.
Змінилося три покоління, а воїни тих буремних років продовжують повертатися з війни.
Так і цього року у Петропавлівському районі під час проведення господарських робіт, практично на глибині перекопки, знайдено на два протигази, серед яких жовтіли кістки…
Ті, хто виявив знахідку, продемонстрували громадянську свідомість – зразу ж закрили яму і повідомили про подію органам місцевого самоврядування.
Інформація про знахідку швидко докотилася до Дніпропетровського обласного центру з охорони історико-культурних цінностей і вже наступного дня група фахівців вирушила у відрядження.
Автобус звичним маршрутом прямував на схід. Більшість пасажирів – воїни нової війни, що їхали до передових позицій, які іще не стали історією.
А серед них – двоє науковців, що прямують на зустріч з війною минулою. За вікнами пронизливий вітер кидає на шибки краплі дощу.
Ось з’явились перші терикони, промайнула автобусна зупинка зі слідами автоматних куль 2014-го року, а попереду – кропітка робота з повернення воїна 1941 року.
Саме так – наявність біля полеглого протигазів, яких не носили у бій у 1943-му, вказувало на те, що знахідка належить до найменш вивченого періоду Другої світової – часу гіркого відступу і невідомих подвигів, про які не писали газети, час безслідно обірваних людських доль.
Науковці у супроводі представників Відділу Культури та місцевої адміністрації, прямують на околицю села. Перед нами – занедбане місце колишнього саду, молода трава піднялася невисоко,
і на зеленій галявинці ділянка, огороджена попереджувальною стрічкою, та сліди засипаної ями. Тепер - до роботи.
Початок розчистки засипаної ямки зразу підтверджує інформацію – у засипці дві протигазні маски, шланги і коробки штатних радянських армійських протигазів.
Вилучаємо їх, і зразу нижче – кістки людської гомілки і стопи. Інформація повністю підтверджена. Розкоп розширено, на глибині у 40см. проступають кістки ноги і руки.
Визначившись з положенням останків, починаємо пошарове розкриття розкопу. Працювати потрібно обережно – не усі остеологічні фрагменти можуть залягати в одній площині.
Зразу виникає припущення, що боєць лежить у стрілецькій ячейці для стрільби лежачи, бо практично відсутні ознаки переміщеного материкового ґрунту.
Лише з південного боку, біля ніг, незначна ділянка з вкрапленням материка. На перших 20 сантиметрах ґрунт порожній, але вже на другому заході лопата натикається на ліктьовий суглоб.
Все – тепер час для шпателів і щіточок. Пошарово знімається ґрунт до остеологічних фрагментів. Наче шари часу течуть сірими струмками чорнозему і дослідники занурюються у минуле.
Ось визначені бічні стінки за структурою ґрунту, ось очищені кістки черепа і зразу фіксується його неприродне положення. Сам череп не витримав і склався – боєць потрапив у міжряддя саду,
то ж машини, що рухались там у період бутування садового господарства, ущільнили ґрунт і спресували кістки. Поміж останків ґудзики від радянської гімнастерки.
Воїн лежить горілиць, розкинувши зігнуті у ліктях руки. Череп зайняв положення донизу лицевою частиною, мало не під лівою пахвою – зрозуміло – травма шийного відділу, пошкоджені хребці.
У районі лівої плечової кістки ґрунт набув зеленуватого відтінку. Один рух шпателем – і з землі з’являються зелені від окислів циліндрики револьверних патронів.
Вони знаходилися у кишені зотлілої гімнастерки. яка чомусь піднялася вгору по тілу. Це ознака командиру Червоної Армії, який був озброєний револьвером типу «Наган».
Уважно оглядаємо шийний відділ у пошуках петлиць – немає, зітліли. То ж це не лейтенант – інакше б лишилися петличні прямокутники «кубарі».
Отже, ми зустрілися з сержантом або старшим сержантом – командиром відділення. Жодні ознаки документів відсутні – або їх не було при полеглому, або зітліли –
останки лежать на глибині 20 – 40 см. Це шар ґрунту, у який вільно проникає повітря і волога, взимку він промерзає, спушуючись кригою – дуже погані умови для збереження
будь-яких органічних об’єктів. На поясі виявляємо звичайну пряжку солдатського брючного ременя, але шкіряного – іще один факт на користь попереднього припущення,
у більшості рядових він був брезентовим. Іще рух у бік ніг, і серце завмирає – із землі з’являється гранчастий ебонітовий циліндрик – ЛОЗ (особистий розпізнавальний знак) зразка 1941 року.
Це унікальний шанс – якщо пощастить, і паперовий вкладиш медальйона витримав випробування часом – з’явиться можливість встановити ім’я загиблого.
Цінна знахідка миттєво консервується для подальшого дослідження. (Пізніше виявилося, що стан вкладишу критичний, і роботи з його розкриття тривають по сьогоднішній день).
Ремінь загиблого виявився зрізаний ножем, так німці знімали трофеї – зрізали кобуру з наганом, щоб не гаяти часу, розстібуючи пояс загиблого.
Немає штатних підсумків, зникла обов’язкова мала саперна лопатка і фляга, хтось зняв його чоботи. Та це – дрібниці. Головне, що після 72-х років небуття воїн повернувся з війни.
Розчистка закінчилася, і минуле поглянуло на нас з пітьми років. Окопчик для стрільби лежачи – останній прихисток бійця, що законсервував мить подвигу.
Благенька лінія оборони з одиночних ячеєк простяглася від села в поле, у кожній з них - боєць. Стрільці міцніше притискають приклади гвинтівок, нервується командир –
як віддавати накази, коли, лежачи у своєму окопчику, ти не бачиш підлеглих? А на півночі наростає гул танкових моторів – моторизовані частини Вермахту сунуть від Дніпра в бік Харкова.
Завдання зрозуміле – протриматися якомога довше, даючи можливість побратимам організувати чергову лінію оборони. Що було далі – можна лише здогадуватися, але безперечно одне – командир піднявся з окопу обличчям до ворога – чи піднімав він бійців у самовбивчу атаку, чи хотів, щоб воїни побачили свого командира і позбавилися відчуття самотності у вузьких окопчиках, коли здається, що уся ворожа армада суне на тебе одного? Цього вже ніхто ніколи не взнає. Але він піднявся, а назустріч йому вже мчав ворожий снаряд, несучи смерть.
Близький вибух відкинув воїна назад в окоп, ламаючи тіло і обриваючи життя. Бій відгримів. Мабуть, у сусідніх ячейках на тому полі також зустріли свою останню мить бійці його підрозділу –
вони і досі лежать там, до них поки що ніхто не прийшов. До окопчика наблизився німецький піхотинець – чи був іще живий радянський солдат, чи німцю щось здалося – він підняв карабін і вистрілив у червоноармійця. Гільза, дзенькнувши, випала на загиблого. Там її і знайшли через 73 роки. Знайшли і кулю, що впилася в дно окопу, зігнувши носик.
Потім німці вигнали місцеве населення, і люди присипали загиблих бійців у їхніх ячейках, що на багато років стали їхніми могилами.
Іще є невеличка надія на те, що медальйон полеглого воїна буде прочитаний, і він не залишиться безіменним, як тисячі й тисячі його друзів.
Але у будь-якому випадку його останки з почестями спочиватимуть біля пам’ятника усім загиблим у тій війні у тому ж селі, біля якого обірвалося його життя. І поки живим це потрібно –
у цьому є сенс. І завдання пам’яткоохоронних органів – зберегти свідоцтва минулого, дослідити їх і повернути суспільству, не допустити того, щоб події сьогодення затерли історичну пам’ять.
Бо той, хто не пам’ятає уроки історії, приречений повторювати їх знову і знову.
Переглянути новину на fb
Змінилося три покоління, а воїни тих буремних років продовжують повертатися з війни.
Так і цього року у Петропавлівському районі під час проведення господарських робіт, практично на глибині перекопки, знайдено на два протигази, серед яких жовтіли кістки…
Ті, хто виявив знахідку, продемонстрували громадянську свідомість – зразу ж закрили яму і повідомили про подію органам місцевого самоврядування.
Інформація про знахідку швидко докотилася до Дніпропетровського обласного центру з охорони історико-культурних цінностей і вже наступного дня група фахівців вирушила у відрядження.
Автобус звичним маршрутом прямував на схід. Більшість пасажирів – воїни нової війни, що їхали до передових позицій, які іще не стали історією.
А серед них – двоє науковців, що прямують на зустріч з війною минулою. За вікнами пронизливий вітер кидає на шибки краплі дощу.
Ось з’явились перші терикони, промайнула автобусна зупинка зі слідами автоматних куль 2014-го року, а попереду – кропітка робота з повернення воїна 1941 року.
Саме так – наявність біля полеглого протигазів, яких не носили у бій у 1943-му, вказувало на те, що знахідка належить до найменш вивченого періоду Другої світової – часу гіркого відступу і невідомих подвигів, про які не писали газети, час безслідно обірваних людських доль.
Науковці у супроводі представників Відділу Культури та місцевої адміністрації, прямують на околицю села. Перед нами – занедбане місце колишнього саду, молода трава піднялася невисоко,
і на зеленій галявинці ділянка, огороджена попереджувальною стрічкою, та сліди засипаної ями. Тепер - до роботи.
Початок розчистки засипаної ямки зразу підтверджує інформацію – у засипці дві протигазні маски, шланги і коробки штатних радянських армійських протигазів.
Вилучаємо їх, і зразу нижче – кістки людської гомілки і стопи. Інформація повністю підтверджена. Розкоп розширено, на глибині у 40см. проступають кістки ноги і руки.
Визначившись з положенням останків, починаємо пошарове розкриття розкопу. Працювати потрібно обережно – не усі остеологічні фрагменти можуть залягати в одній площині.
Зразу виникає припущення, що боєць лежить у стрілецькій ячейці для стрільби лежачи, бо практично відсутні ознаки переміщеного материкового ґрунту.
Лише з південного боку, біля ніг, незначна ділянка з вкрапленням материка. На перших 20 сантиметрах ґрунт порожній, але вже на другому заході лопата натикається на ліктьовий суглоб.
Все – тепер час для шпателів і щіточок. Пошарово знімається ґрунт до остеологічних фрагментів. Наче шари часу течуть сірими струмками чорнозему і дослідники занурюються у минуле.
Ось визначені бічні стінки за структурою ґрунту, ось очищені кістки черепа і зразу фіксується його неприродне положення. Сам череп не витримав і склався – боєць потрапив у міжряддя саду,
то ж машини, що рухались там у період бутування садового господарства, ущільнили ґрунт і спресували кістки. Поміж останків ґудзики від радянської гімнастерки.
Воїн лежить горілиць, розкинувши зігнуті у ліктях руки. Череп зайняв положення донизу лицевою частиною, мало не під лівою пахвою – зрозуміло – травма шийного відділу, пошкоджені хребці.
У районі лівої плечової кістки ґрунт набув зеленуватого відтінку. Один рух шпателем – і з землі з’являються зелені від окислів циліндрики револьверних патронів.
Вони знаходилися у кишені зотлілої гімнастерки. яка чомусь піднялася вгору по тілу. Це ознака командиру Червоної Армії, який був озброєний револьвером типу «Наган».
Уважно оглядаємо шийний відділ у пошуках петлиць – немає, зітліли. То ж це не лейтенант – інакше б лишилися петличні прямокутники «кубарі».
Отже, ми зустрілися з сержантом або старшим сержантом – командиром відділення. Жодні ознаки документів відсутні – або їх не було при полеглому, або зітліли –
останки лежать на глибині 20 – 40 см. Це шар ґрунту, у який вільно проникає повітря і волога, взимку він промерзає, спушуючись кригою – дуже погані умови для збереження
будь-яких органічних об’єктів. На поясі виявляємо звичайну пряжку солдатського брючного ременя, але шкіряного – іще один факт на користь попереднього припущення,
у більшості рядових він був брезентовим. Іще рух у бік ніг, і серце завмирає – із землі з’являється гранчастий ебонітовий циліндрик – ЛОЗ (особистий розпізнавальний знак) зразка 1941 року.
Це унікальний шанс – якщо пощастить, і паперовий вкладиш медальйона витримав випробування часом – з’явиться можливість встановити ім’я загиблого.
Цінна знахідка миттєво консервується для подальшого дослідження. (Пізніше виявилося, що стан вкладишу критичний, і роботи з його розкриття тривають по сьогоднішній день).
Ремінь загиблого виявився зрізаний ножем, так німці знімали трофеї – зрізали кобуру з наганом, щоб не гаяти часу, розстібуючи пояс загиблого.
Немає штатних підсумків, зникла обов’язкова мала саперна лопатка і фляга, хтось зняв його чоботи. Та це – дрібниці. Головне, що після 72-х років небуття воїн повернувся з війни.
Розчистка закінчилася, і минуле поглянуло на нас з пітьми років. Окопчик для стрільби лежачи – останній прихисток бійця, що законсервував мить подвигу.
Благенька лінія оборони з одиночних ячеєк простяглася від села в поле, у кожній з них - боєць. Стрільці міцніше притискають приклади гвинтівок, нервується командир –
як віддавати накази, коли, лежачи у своєму окопчику, ти не бачиш підлеглих? А на півночі наростає гул танкових моторів – моторизовані частини Вермахту сунуть від Дніпра в бік Харкова.
Завдання зрозуміле – протриматися якомога довше, даючи можливість побратимам організувати чергову лінію оборони. Що було далі – можна лише здогадуватися, але безперечно одне – командир піднявся з окопу обличчям до ворога – чи піднімав він бійців у самовбивчу атаку, чи хотів, щоб воїни побачили свого командира і позбавилися відчуття самотності у вузьких окопчиках, коли здається, що уся ворожа армада суне на тебе одного? Цього вже ніхто ніколи не взнає. Але він піднявся, а назустріч йому вже мчав ворожий снаряд, несучи смерть.
Близький вибух відкинув воїна назад в окоп, ламаючи тіло і обриваючи життя. Бій відгримів. Мабуть, у сусідніх ячейках на тому полі також зустріли свою останню мить бійці його підрозділу –
вони і досі лежать там, до них поки що ніхто не прийшов. До окопчика наблизився німецький піхотинець – чи був іще живий радянський солдат, чи німцю щось здалося – він підняв карабін і вистрілив у червоноармійця. Гільза, дзенькнувши, випала на загиблого. Там її і знайшли через 73 роки. Знайшли і кулю, що впилася в дно окопу, зігнувши носик.
Потім німці вигнали місцеве населення, і люди присипали загиблих бійців у їхніх ячейках, що на багато років стали їхніми могилами.
Іще є невеличка надія на те, що медальйон полеглого воїна буде прочитаний, і він не залишиться безіменним, як тисячі й тисячі його друзів.
Але у будь-якому випадку його останки з почестями спочиватимуть біля пам’ятника усім загиблим у тій війні у тому ж селі, біля якого обірвалося його життя. І поки живим це потрібно –
у цьому є сенс. І завдання пам’яткоохоронних органів – зберегти свідоцтва минулого, дослідити їх і повернути суспільству, не допустити того, щоб події сьогодення затерли історичну пам’ять.
Бо той, хто не пам’ятає уроки історії, приречений повторювати їх знову і знову.
Переглянути новину на fb